Як ігрові франшизи стають культовими

Існують ігрові серії, навколо яких з часом виникає майже релігійний культ. Гравці цитують їхні репліки, сперечаються про лор на форумах, а виходу нової частини чекають, наче свята. Що ж робить ігрову франшизу культовою? Це не лише продажі або графіка. У хід іде все: оригінальна ідея, унікальний геймплей, сюжет, перевірка часом, підтримка спільноти і навіть трохи магії хайпу. Розберімо по черзі, як кожен із цих факторів перетворює звичайну гру на легенду.

Оригінальна ідея

Культова франшиза починається з іскри, якої раніше не бачили. Оригінальна концепція або новаторський підхід здатні надовго засісти в серці геймерів.

The Legend of Zelda, наприклад, буквально сказала гравцям: «Небезпечно йти одному, візьми це» – і дала меч, випустивши нас у відкритий світ, повний таємниць.

Це була революція свого часу: гра заклала основу жанру action-adventure і популяризувала ідею дослідження відкритого світу. Гравці звикли до лінійних рівнів, а тут перед ними розкинувся цілий фантастичний Хайрул, де можна було піти куди завгодно. Така свобода й дух пригод з першої ж гри зробили Zelda синонімом слова «пригоди».

Не менш оригінальною ідеєю свого жанру стала DOOM – гра, що фактично дала початок FPS-буму.

До появи DOOM шутери від першої особи не збирали таких фанатських армій. Але варто було нам уперше побачити через екранну прицільну мушку орди демонів і відчути адреналін від швидкісної стрільби під важкий метал, як думоманія накрила геймерів з головою. DOOM показала, що новаторська ідея (технічний прорив у графіці та мережевій грі) може перетворити гру на культурний феномен. Звідси й пішло: кожен новий клон називали дум-подібним, а сам DOOM досі запускають на всьому, що має екран – від калькуляторів до холодильників – настільки культовою стала ця оригінальна гра.

Унікальний геймплей

Навіть найцікавіша ідея не стала б культовою без геймплею, який зачіпає за живе. Культові франшизи часто пропонують унікальний ігровий досвід, що вирізняє їх з-поміж інших.

Візьмімо Dark Souls – гру, яка навчила ціле покоління цінувати свої нервові клітини.

Її бойова система безжальна і чесна: кожен ворог може відправити героя до екрану «YOU DIED», якщо гравець розслабиться. Це стало настільки фірмовою фішкою, що сьогодні будь-яку важку гру жартома називають «Dark Souls у своєму жанрі». Та головне – відчуття перемоги після десятого (а то й сотого) повтору бою з босом. За це гравці й полюбили серію: за унікальний баланс фрустрації та тріумфу, що мало хто зміг повторити. Недарма з’явився окремий жанр “souls-like” – наслідувачі цього стилю.

Інший приклад – The Elder Scrolls. Її культовість побудована на майже безмежній свободі дій.

У Skyrim головний сюжет про драконів? Та кому він треба, якщо можна 20 годин збирати книжки, красти колечка в городян і досліджувати кожну печеру в пошуках унікального меча! Кожен гравець проживає свою окрему історію в цьому світі, і двох однакових досвідів не знайти. Саме завдяки цьому TES стала культовою – вона дозволила нам втекти від реальності і жити в іншому світі по-своєму. Подібну формулу відкритого світу згодом успішно перейняли й Grand Theft Auto та Red Dead Redemption, але саме Bethesda зі своїми суворо нордичними драконами задала планку: «геймплей = свобода».

Унікальність геймплею проявляється і в дрібницях. Metal Gear Solid свого часу довів, що шпигунські ігри можуть бути повністю стелс-орієнтованими та ще й кінематографічними.

Хіба хтось до Кодзіми дозволяв гравцю ховатись у картонній коробці і при цьому подавати це серйозним тоном? MGS запам’ятався незвичними ідеями (читанням думок гравця босом Psycho Mantis через його ж карту пам’яті!) і тоннами геймплейних деталей, яких ніхто не очікував. Ця винахідливість у геймплеї відразу виділила MGS серед конкурентів і забезпечила серії відданих фанатів. Отже, неповторний ігровий процес – один з найважливіших інгредієнтів культового статусу.

Вплив сюжету

Часом шлях до сердець геймерів лежить через мозок і серце, тобто сюжет. Захоплива історія, опрацьований світ і персонажі здатні піднести франшизу до культового статусу навіть при скромному геймплеї.

Серія Mass Effect від BioWare – чудовий приклад. Це не просто стрілянка про космос, а справжня епопея, де кожне рішення гравця має значення.

Вирішили ви врятувати інопланетний вид чи знищити? Кого залишили в живих на Вермаєрі? Чи вплуталися в роман з Гаррусом? Усе це впливає на розвиток сюжету в наступних частинах. Гравці настільки прив’язалися до свого командора Шепарда і екіпажу «Нормандії», що обговорюють сюжетні розгалуження ще роки по тому.

Та що казати – фінал трилогії викликав такий фурор і дискусії, що його довелося частково переробити. Цей емоційний зв’язок зі світом гри і персонажами зробив Mass Effect культовим; фанати відчували, що це їхня історія, і переживали її всією душею.

Схожим шляхом пішла і The Witcher. Хоча геймплейно «Відьмак» – це класичне RPG, його козир – неймовірно живі, багатошарові персонажі та морально неоднозначні квести.

Навіть другорядний контракт на чудовисько може обернутися драмою, де ви співчуваєте і чудовиську, і жертві. Знаменитий квест про Кривавого Барона в The Witcher 3 тому підтвердження: він змусив гравців витерти не одну скупу сльозу та переосмислити слово «чудовисько».

Історія Ґеральта, Йеннефер, Цірі настільки пропрацьована, що фанати пішли читати першоджерело – книги Анджея Сапковського – тільки щоб ще більше зануритись у цей світ. А хтось і польську вивчив заради оригінальних жартів! Коли гра спонукає до такого – вона безперечно культова.

А Red Dead Redemption продемонструвала, що й ковбойський бойовик може розбити серце гравця.

Історія Артура Моргана у RDR2 настільки прониклива, що суворі геймери зізнавалися: плакали під фінальні титри, мов діти. Тепер ім’я Артура стоїть в одному ряду з кращими ігровими персонажами, а саму RDR2 багато хто називає шедевром оповіді.

Отже, сюжетний вплив – це коли гра залишає емоційний слід. Якщо ви після фіналу ходите під враженням, обговорюєте мотиви персонажів чи ночами гуглите що ж насправді сталося в кінці, вітаємо – ви стали частиною культу цього сюжету.

Ностальгія та вплив часу

Справжня культова франшиза – як добре вино: з роками стає тільки краще (принаймні, в спогадах фанатів). Час може як підсилити культовий статус, так і стати викликом, який пройде не кожна серія. Але ті, що проходять, отримують армію відданих шанувальників на десятиліття.

Приклад номер один – Final Fantasy. Іронічно, але «Фінальна фантазія» ніколи не була фінальною: з 1987 року побачило світ уже 16 номерних частин, не рахуючи спінофів.

Кожне нове покоління геймерів мало свою улюблену Final Fantasy – для когось пік серії це піксельна VI з Террою і класичним саундтреком Нобуо Уємацу, а для когось – кінематографічна VII з Клаудом і Сефіротом, що популяризувала JRPG на Заході.

Молодші фанати взагалі виросли на більш екшенових XV чи XVI. І кожен скаже, що його Final Fantasy найкраща. Square Enix майстерно підтримує цю ностальгію: перевидає класичні частини, робить ремейки (привіт, Final Fantasy VII Remake), додає камео старих персонажів у нові ігри. Таким чином, франшиза живе і розвивається, не втрачаючи старих прихильників. Ностальгія – потужна річ: достатньо перших акордів мелодії Prelude, і фанати зі стажем пустять сльозу, згадавши дитинство з джойстиком.

Resident Evil теж перевірений часом боєць на ниві культових серій. Перша гра вийшла у 1996-му і налякала всіх до печінок своїми зомбі в особняку.

Минуло багато років, змінилося покоління консолей, але що зробили Capcom? Правильно, ремейки! Resident Evil 2 Remake дозволив і ветеранам серії, і новачкам знову пережити жахи Раккун-Сіті з сучасною графікою.

Старі фанати тішилися: ось воно, моє дитинство, тільки ще атмосферніше! Нові гравці теж оцінили: «Як, це переосмислена гра 20-річної давнини? Та вона ж краща за більшість новинок!». Ремастери та ремейки — справжня машина часу, що переносить культові моменти в сьогодення. І подібне відбувається не лише з Resident Evil: DOOM (2016) фактично воскресив серію, оновивши геймплей, але зберігши дух безумства старого доброго DOOM’у 90-х. Результат: і старі фанати, і нові зійшлися в єдиному екстазі під саундтрек Міка Гордона, нищачи демонів на Марсі.

Деякі франшизи викликають ностальгію навіть без офіційних перевидань – просто своїм існуванням. Fallout, наприклад, починався як ізометрична RPG у 1997, а потім переродився в 3D-шутер/RPG під крилом Bethesda.

Фани старої школи досі згадують перші дві частини з теплотою: чорний гумор, покрокові бої, Пустки, де можна поговорити зі щуром (серйозно). Нові ж гравці пізнали серію через Fallout 3, New Vegas, 4 – і для них культовим став вже зовсім інший досвід: вихід з Пустки 101 під сліпуче сонце, перші кроки по руїнах Вашингтона...

Але і ті, і інші об’єднані спільною любов’ю до світу Fallout. Як то кажуть у самій грі, «War. War never changes» – війна ніколи не змінюється, а от ігрові вподобання змінюються. Та якщо серія змогла пережити такі перетворення та залишитися культовою для різних поколінь – значить, час їй не завадив, а навіть допоміг.

Роль ком’юніті

Недарма кажуть, що гра живе, поки в неї грають. Спільнота фанатів може підтримувати, розвивати і навіть розширювати улюблені франшизи – часом безкоштовно і з чистої любові. Культові ігри зазвичай мають активне ком’юніті, яке стає частиною легенди.

Наприклад, Grand Theft Auto – це не лише витівки від Rockstar, але й тисячі фанатських модифікацій.

Гравці перетворюють ігровий світ на що завгодно: хочеш пограти за Халка і трощити машини? Будь ласка, мод уже є.

Хочеш фотореалістичну графіку чи нові радіостанції? Фанатська спільнота вже постаралась. Свого часу модери навіть зробили мультиплеер для GTA, коли офіційного ще не було, – так з’явився Multi Theft Auto для GTA: San Andreas.

А тепер погляньте на нинішній GTA Online: половина контенту там створена або натхненна самими гравцями. Фани організували цілі RPG-сервери, де люди грають ролі поліцейських, бандитів, медиків – фактично самі вигадують собі гру всередині гри. От що значить віддана спільнота!

Не менш вражаючим є вклад ком’юніті у The Elder Scrolls та Fallout. Ігри Bethesda славляться багами майже так само, як можливостями.

Але фанати не тільки не занепадають духом – вони беруть усе в свої руки. Через тиждень після виходу Skyrim хтось уже випускає неофіційний патч, що лагодить сотні дрібних глюків. А інші модери тим часом додають нові землі, квести, графічні ефекти. Моди на Skyrim можна перераховувати годинами: від заміни драконів на поїздів Томасів (класика моддинг-мему) до тотальних конверсій, що перетворюють гру на зовсім інший жанр. Завдяки цьому Skyrim живе вже понад 10 років – спільнота просто відмовляється відпускати улюблену гру й постійно перетворює її.

Те саме стосується Fallout – достатньо згадати, що фанатський мод Fallout: New California подарував нам цілу нову історію у всесвіті Fallout.

Коли гравці самі роблять продовження – хіба це не вищий прояв культовості?

Ще один спосіб, у який ком’юніті творить легенди, – фанатські проєкти. Класичний приклад: Half-Life.

Гра культова сама по собі, але фанати пішли далі й зробили на її основі мод – Counter-Strike. Хто б міг тоді подумати, що модифікація на движку Half-Life перетвориться на окрему культову серію онлайн-шутерів!

А саме так і сталося: Counter-Strike спочатку був фанатським модом, доки Valve не побачила його потенціал і не випустила офіційно. Тепер CS – одна з найуспішніших кіберспортивних дисциплін у світі, а починалося все з підтримки спільноти навколо улюбленої гри.

Подібних історій чимало: чи то фанатський ремейк Resident Evil 2 (ще до офіційного), чи то моди типу Dota (з модифікації Warcraft 3 виріс цілий MOBA-жанр). Усі вони підтверджують: віддані фанати – це продовження життя франшизи. Ком’юніті перетворює гру з продукту на хобі, творчість, стиль життя. І поки є таке ком’юніті, серія залишається на слуху, тобто культ живе.

Маркетинг і хайп

І нарешті, трішки магії з боку індустрії. Маркетинг і хайп можуть створити культ довкола гри ще до її виходу – або навпаки, зруйнувати репутацію, якщо не виправдаються. Культовість франшизи підігрівається очікуванням кожної нової частини, трейлерами, чутками, вірусними мемами. Інколи здається, що фанати починають боготворити гру ще на етапі анонсу – настільки роздувають навколо неї інформаційну бульбашку.

Прикладом біполярного впливу хайпу може слугувати Cyberpunk 2077. Так-так, це поки не франшиза, але випадок показовий.

До виходу Cyberpunk 2077 мав просто шалений рівень очікування: красиві трейлери, обіцянки неймовірного живого міста від творців «Відьмака», незабутній момент на E3 з Кіану Рівзом («You’re breathtaking!» – «Ти неймовірний!»). Рекламна кампанія CD Projekt Red зібрала мільйони передзамовлень — гра окупила всі витрати в перший же день. Ось вона, сила позитивного хайпу і любові фанатів до бренду!

А потім настав реліз… і інтернет вибухнув, але вже не захватом, а гнівом. Версії для консолей поповзли багами, продуктивність кульгала, обіцяні фічі виявилися недопиляними. Проєкт став прикладом, як високе очікування може боляче вдарити рикошетом.

Гру довелося терміново патчити, Sony навіть прибирала її з цифрового магазину для PlayStation. Репутація CDPR похитнулася, фанати відчули себе ошуканими. От вам і зворотний бік хайпу: він приніс рекордні продажі, але й спричинив рекордне розчарування. Звісно, за пару років більшість проблем виправили, випустили круте DLC і аніме, і багато гравців повернулися до гри із задоволенням. Та осад, як то кажуть, залишився.

Позитивних прикладів теж чимало. Rockstar Games кожним трейлером нового GTA або Red Dead створює такий ажіотаж, що фанати вишуковують кожну дрібницю на кадрах.

Але найчастіше Rockstar виправдовує сподівання: і GTA V, і RDR2 вийшли якісними, тому хайп перейшов у довготривалий культовий статус цих ігор.

Інший приклад – Half-Life 3, якої… не існує! А скільки років жарти про неї підігрівають інтерес до серії Half-Life. Valve, схоже, вже боїться виправдовувати ці завищені очікування. Так, хайп може жити навіть без офіційного маркетингу – силами самих гравців, що моляться на кожну дрібну новину.

Маркетинг же допомагає розширити культ за межі ядра фанатів. Яскраві трейлери, колекційні видання, фігурки, саундтреки на вінілі – усе це робить з гри явище попкультури.

От Metal Gear Solid свого часу прославився трейлером MGS2, який показували як голлівудський блокбастер, підігріваючи інтерес. А Final Fantasy продає не лише ігри, а й саундтреки, концерти – і фанати із радістю це хапають, бо любов до улюбленої серії виходить за рамки екрана. Коли від назви гри в людей блищать очі, коли черги виростають опівночі перед релізом, коли соцмережі вибухають обговореннями – це і є кульмінація маркетингового успіху та хайпу.

Отже, хайп – палка з двома кінцями. Він може піднести гру до небес (даючи їй армію адептів ще до виходу) або боляче грюкнути об землю, якщо гра не дотягне. Культові франшизи здебільшого виправдовують очікування, і тому з кожним новим випуском їх культ тільки міцнішає. Але іноді навіть великі імена оступаються, тоді спільнота може або пробачити (якщо любов дуже сильна), або ж надовго втратити довіру.

Висновок

Як бачимо, культовість ігрової франшизи – річ багатогранна. Немає якоїсь однієї кнопки «зробити культовою», яку можуть натиснути розробники. Потрібна оригінальність, щоб запалити іскру цікавості. Потрібен геймплей, що зачепить і не відпустить. Потрібна сильна історія або світ, щоб залишити слід у серці. Інколи потрібен час і ностальгія, щоб загартувати любов поколінь. Потрібна віддана спільнота, яка підтримає вогонь, коли розробники вже спатимуть. І, звісно, не завадить трохи хайпу, бо без нього у наш час нікуди – тільки хай це буде заслужений хайп, а не мильна бульбашка.

Культові франшизи – це більше ніж ігри. Це спільні спогади мільйонів людей, це жарти, зрозумілі з пів слова, це натхнення для індустрії. Вони можуть навчити нас, що поразка – це крок до перемоги (будь-який бос із Dark Souls це підтвердить). Що інколи потрібно зробити моральний вибір, хоч як він не мучив. І що навіть після десятків років очікування настане момент, коли ти прокинешся в фургоні з пахолком і подумаєш: «А ось і нова пригода».